Ви вже мабуть чули про Катрін Швітцер? У 1967 р. ця смілива 20-ти річна студентка стала першою жінкою, яка офіційно взяла участь у Бостонському біговому марафоні та увійшла в історію як «бостонський інциден».

На той час жінкам не дозволяли брати участь у марафонах, але сміливиця зареєструвалася під іменем К. В. Швитцер, яке могло б належати як жінці, так і чоловікові. Під час забігу, організатор марафону Джон Семпл спробував силою забрати Катрін з бігової траси і попросив її «повернути номер і забратися з марафону якнайдалі». Від того часу жінкам повністю заборонили у чоловічих спортивних змаганнях. Тільки через п'ять років Катрин разом із однодумицями добилася права жінок брати участь у спортивних змаганнях.

А ви пам'ятаєте як 2016 року в Україні підняли «жіноче питання» у марафонах? У Харкові втретє проводили такий марафон, який є надзвичайно масовим: у 2014-му році він назбирав 10 тисяч учасниць і учасників з усього світу. Тільки у 2016 році серйозно підняли питання про гонорари переможців: у подоланні дистанції у 42,195 км чоловіку належало 10 тисяч гривень винагороди, а жінці за таку ж дистанцію — лише 5 тисяч гривень.

Це дуже обурило учасників марафону і питання серйозно підняли, зокрема, у соціальних мережах. Хвиля обурення дійшла до організаторів марафону, які пояснили різницю гонорарів тим, що фактично жінок набагато менше серед учасників марафону в порівнянні з чоловіками, і відповідно, їхня частка внесків суттєво менша. До обговорення питання долучилися чоловіки-стортсмени, які висловили підтримку жінкам.

Харків'яни таки добилися справедливості: гонорари для жінок і чоловіків зрівняли.

Історія доступності для жінок Олімпійських ігор почалася не набагато раніше.

На давньогрецькі Олімпійські ігри допускалися тільки атлети-чоловіки. Але і перші сучасні Ігри в Афінах в 1896 році пройшли без участі жінок. Барон П'єр де Кубертен, організатор Ігор, вважав, що участь жінок-спортсменок було б «непрактичним, нецікавим, неестетичним і непристойним». Але вже на наступних Іграх в Парижі в 1900 р., незважаючи на протести де Кубертена, з 997 учасників 19 були жінками - вони змагалися в тенісі і гольфі. Першою олімпійською чемпіонкою стала англійка Шарлотта Купер, що виграла тенісний турнір.

В Іграх IV Олімпіади в 1908 р. у Лондоні жінки брали участь у змаганнях зі стрільби з лука, тенісу та фігурного катання. Цьому передувала ціла кампанія, організована одним з лідерів суфражисток Емілією Панкхурст. Вона пригрозила організаторам Ігор, що якщо вони будуть дотримуватися приписи МОК, яке було сформульовано як "звільнення Олімпійських ігор від жіночих" бородавок "", то суфражистка порушать громадську думку і зірвуть змагання.

МОК послідовно блокував спроби проникнення на Ігри жінок. Це виразилося, зокрема, в тому, що до 1924 р. жіночі змагання не отримали офіційного статусу. Склад малочисельних учасниць Олімпійських ігор в цей період повністю відбив тенденції гендерної, стратовой і расової диференціації.

1920 р. з'явився в історії жіночого спортивного руху тим рубежем, коли протистояння досягло критичної точки. Найбільш наочно це ілюструє історія визнання жіночої легкої атлетики. Основний аргумент противників жіночих змагань у цьому виді спорту дуже характерний - потенційна шкода легкої атлетики для жіночого організму. Незважаючи на це в усьому світі неухильно зростає популярність жіночої легкої атлетики. Жіночий визвольний рух, з особливою силою розгорнувся на початку ХХ століття, що виразилося, зокрема, в тому, що жінки прагнули освоїти види спорту, які до цього вважалися цілком чоловічим привілеєм, продемонструвавши і підтвердивши тим самим своє рівноправ'я. Жінки були готові активно захищати свої позиції [6, 9]. Так, у 1917 р. француженка Еліс Мілль, представляючи всіх жінок, що займаються легкою атлетикою, зажадала скасування розпорядження МОК, яке перешкоджало її участі в Іграх. Вона заснувала у Франції Жіночу спортивну асоціацію, яка домагалася включення жіночих легкоатлетичних змагань у програму Олімпійських ігор 1920 р. Незважаючи на тверде упередження проти жіночого спорту засновника Ігор - П'єра де Кубертена, більшість членів МОК голосували у 1920 р. за дозвіл їх участі у змаганнях з тенісу та плавання. Однак представники МОК були як і раніше непохитні в тому, що стосувалося легкоатлетичних змагань. На противагу позиції МОК спортсменки країн Європи та Північної Америки провели спортивну зустріч у Монте-Карло в 1921 р. Брали участь представниці п'яти держав: Великобританії, Швейцарії, Італії, Норвегії та Франції. Програма включала змагання в бігу на 60, 250, 800 м, естафетний біг на 300 і 80 м, бар'єрний біг на 74 м, стрибки в довжину, стрибки у висоту, метання списа та штовхання ядра. Програма змагань в Монте-Карло послужила основою і взірцем для організації наступних міжнародних них зустрічей.

Українські спортсменки також з кожної Олімпіади привозять нагороди і демонструють високу майстерність. Першим українським олімпійським чемпіоном зі спортивної гімнастики стала також жінка – Ніна Бочарова (1952р. Гельсінки), а вже в складі Незалежної команди України – фігуристка Оксана Баюл (1994р. Ліллехаммер).