Першим яскравим прикладом боротьби жінки за право розлучитися і жити окремо від чоловіка була справа Керолайн Нортон. У 1827 р. вона, авторка і соціальна реформаторка, вийшла заміж на адвоката Джорджа Чаплса Нортона. Через дев'ять років вона залишила його, намагаючись існувати на доходи, отримані від своєї письменницької діяльності. Але тоді діяв закон, який не розглядав жінку окремо від чоловіка, а усі доходи жінки вважав власністю чоловіка. А тому Джордж конфісковував усі її доходи. Пізніше він викрав їхніх спільних дітей та переховува у своїх родичів, забороняючи Керолайн бачитися із ними. Будучи заручницею тодішньої правовї системи, Керолайн не могла ні отримати розлучення, ні бачитися із дітьми, ні домогтися повернення її власності. З цієї справи почалися правові зміни у цьому полі: справа Керолайн стала передумовою для трьох законів: про опіку над дітьми, про шлюб та про право власності жінки на майно.

Закон про шлюб (1857 р.) вперше визначив розлученння як цивільний процес, що відкрило доступність цього інституту для середнього класу. Однак цей закон навмисно залишався дискримінаційним за ознакою статі. Наприклад, чоловік міг би шукати розлучення на підставі того, що його дружина вчинила перелюб, тоді як дружина могла подавати клопотання про розлученння з таких причин як кровозмішення, бісівство, дезертирство. Крім того, чоловік повинен був назвати особу, з яким дружина вчинила перелюб, тоді як дружина не робила цього.

Протягом 12 місяців після прийняття закону кількість розлучень зросла з 3 на рік до більш ніж 300. Навіть маючи юридичну можливість подати на розлучення, більшість жінок цього не робили через фінансову залежність: переважна більшість дружин не отримувала майна або додаткової фінансової підтримки. Лише у 1882 р. було прийнято закон, який регулював ці питання і дозволяв жінці розпоряджатися власним майном. Це й же закон визнав жінку - суб'єктом права, що дало можливість їй самостійно подавати позови на власний розсуд.

Закон, що дозволяв жінці користуватися правом на розлучення на однакових підставах з чоловіком, було прийнято лише у 1937 році.

В Україні можливість розлучення часто регулювалася звичаєм або релегійними нормами. На початку 20 століття шлюб припинявся лише у разі смерті одного з подружжя, тоді дозволявся вступ у новий шлюб. Щодо можливості розірвання шлюбу, то її умови були настільки обмежені, що це була майже заборона. Шлюб міг бути розірваний тільки духовним судом на прохання одного з подружжя у визначених випадка, але ініціювати це могли обоє. Слід підкреслити, що дуже мала вірогідність розірвання шлюбу (розлучення) у ті роки була обумовлена не тільки «жорстким» законодавством, а і різким осудом церкви, громади, всього сімейного і соціального оточення. Вважалось, що розлучення є відхиленням від соціально прийнятних норм поведінки. Тому розірвати шлюб могли дозволити собі лише представники вищих соціальних верств населення, які були економічно і соціально захищені.